За вікном вже смеркає.... Теплий літній вітерець легенько, ніби "танцює" в кронах цих великих і неосяжних дерев, що вже наприкінці літа, почали потроху втрачати свою красу.... Довкола тихо.... Так тихо, що навіть чутно, як за декількома хмарочосами непокоїться ворона, супроводжуючи це все своїм пронизливим карканням. Можливо, вона хвилюється через хмару, яка швидко насувається з іншого берега Дніпра.
Десь недалеко лунає тиха та спокійна музика. І все це створює таку тиху та мрійливу атмосферу, що саме в цей час починаєш відчувати присутність Бога поряд з тобою...
Внизу квапляться люди, стомлені, йдучи з роботи до дому. Вони занадто заклопотані своїми думками, переживаннями, тривогами, і не помічають всю ту красу, яка діється довкола них. Стань, зупинись, подивись, що відбувається поряд з тобою! І після цього ти говориш, що не має Бога, коли його присутність відчуттна в усьому! В кожному подиху вітра, в кожному шелестінні дерев......в усьому! Але, ні, не зупиняться, не подивляться, не побачать... бо інші... Бо заклопотані лише собою, та своїми справами. Їх ніщо більше не хвилює в їхньому житті... Тихо навкруги. Здається, що лише вечірнє сонце розуміє всі мої теперишні почуття. Воно вже, потроху червоніючи, збирається на спочинок, але дуже повільно зникає за горизонтом, ніби більше, більше хоче намилуватися всією цією красою... Але всьому приходить кінець, і сонце змушене остаточно сховатися за обрієм... Стрімко темніє... Вже майже затихає музика, і ворону вже також не чутно... Лунають останні кроки з дороги, вмикається останє світло і заварюється остання чашка гарячого чаю. Так тихо, що відчуваєш, як б'ється твоє серце, від побаченого та пережитого... Непомітно витираючи сльозу, я сідаю за щоденник і рука починає повільно виводити : "За вікном вже смеркає....".
